У перші тижні війни після вторгнення Росії в Україну звичайні люди, громади, що приймають ВПО, і спонтанно сформовані громадські групи почали першими реагувати разом з іншими місцевими діячами, такими як українські НУО, церковні парафії та волонтери. Ті, хто першими реагував, органічно організували надання гуманітарної допомоги на основі власних ресурсів і мереж, зв’язуючись з однодумцями та місцевими органами влади з метою розширення та масштабування діяльності.
Через рік ці місцеві діячі та групи продовжують робити значний внесок у надання допомоги, хоча отримують лише невелику частину прямого фінансування. Але протягом усієї цієї кризи, як і під час будьякої кризи у світі, місцеві зусилля придушувалися й ігнорувалися на фоні більш широкої гуманітарної допомоги. Не вистачає не лише підтримки, яка б дала змогу громадським групам реагувати – навіть якщо вони мають найкращі можливості для цього, традиційна система гуманітарної допомоги не залишає місця для зусиль цих волонтерів і не в змозі залучити їх.
